Анрі Мосюковський, фотограф (фотоман з дитинства), співпрацює з «Тартаком» та клацає яскраві миті інших українських музикантів. Його освіта до мистецтва фотографії ніякого відношення не має. У нього за плечима рік життя у монастирі і п’ять років семінарії. Він працював викладачем комп’ютерних курсів, охоронцем на «неосвітленому» м’ясокомбінаті та банщиком. І все це йому подобалось. Зараз він просто фотографує, заробляє й при цьому подумки співає.

- Вітаю світло:)

Привітик, хоча світла деколи бракує… тоді доводиться

користуватись спалахом)

- Чим Тебе приваблює реальність?Ти так прагнеш її зафіксувати.

- Реальність, мабуть, приваблює мало, приваблюють діри в

реальності, саме їх намагаюсь показати… і тоді люди кажуть «нереально кльове фото» – приємно)

- Рік у монастирі. Розкажи про нього?

- В монастирі як в монастирі 8 годин – молитва, 8 годин – праця, 8

годин – відпочинок. Але той монастир, де жив я був не звичайним, ми там ходили в костюмах, спілкувались англійською (день укр., день англ.) відвідували театри, займались спортом та суспільно корисною працею. Таке собі намагання змінити світ через вплив на нього з середини, зовні ми мало чим відрізнялись від звичайних людей, монахи зазвичай ходять в підрясниках (довга чорна одіж). Дуже хороша школа для молодої людини, думаю, монастир та семінарія замінили мені армію.

- Ой, а де це таке є? Монахи у кросівках.

- Особисто я був в монастирі у Львові, монахи це не тільки

молитва… це й життя в світі, але не за правилами його, ми влаштовували турніри по баскетболу з хлопцями з сусідніх дворів, шкіл, потім просто спілкувались, отож кросівки і «неофіційний» одяг - шлях до душі, яка блукає.

- Семінарія. Що вона в Тобі залишила по собі?

- Як і монастир це в першу чергу життя в спільноті, як там, так і

там всі звертаються один до одного «брате», основні чесноти і якості, які виховуються в людях які стали на духовний шлях це: послух, чистота та вбогість, що значить, навіть якщо ти правий, а тобі кажуть протилежне, свою точку зору потрібно відставити на другий чи третій план, це ПОСЛУХ. Чистота жодних стосунків з жінками на час перебування в монастирі, ну й мінімум в семінарії, оскільки вільного часу як такого майже не було, два рази на тиждень вихід в місто і раз в місяць від’їзд додому. Вбогість – це більш для монахів, оскільки монахи не мають нічого свого – справжні монахи, жодних матеріальних багатств. Семінарія, окрім знань філософії, богослов’я, латині, грецької, Святого Письма та ще купи предметів (кожна сесія як мінімум 15 іспитів, може трохи перебільшую, але багато), це просто неоціненний досвід, школа життя, ДРУЗІ і, звісно, моє становлення як фотографа, саме там я взяв професійний фотик до своїх рук, мав честь потрапити в редакцію семінарійного журналу «Пізнай Правду».

- Не дратувала вбогість?

- Ні, монаха забезпечують усім, що потрібно для життя… за той

час, що прожив в монастирі, майже не тримав грошей в руках, дивно якось… зараз про це згадується.

- Зараз часто з цими друзями спілкуєшся?

- З деякими дуже часто, а з деякими рідше… життя розводить

мости, вносить корективи.

- І чи пізнав Ти «правду»?

Знав, що буде це запитання ) Пізнав, бач ким став )

- А через що Тебе тягне туди, куди не тягне нікого?

- Як співається в одній пісні «думаєш ти особливий? Так, ти такий і

я це бачу в твоїх очах» ніколи не переставав знати, що в кожній людині є ЩОСЬ, чого не мають інші, але люди або не хочуть цього знатиє, або їм просто важко вирізнитись, не знаю, може легше бути як всі… ну й звісно я не виключення, знав, що я маю своє ЩОСЬ, мабуть ось причина – бажання невподобитись іншим.

- Крім охоронця «неосвітленого» м’ясокомбінату, банщика та викладача комп’ютерних курсів, що ще було?

- Був офіціант, ще працював навіть в фотоательє, але за результатами конкурсу (претендентів було двоє, я і не я) я пропрацював лише випробовувальний термін, працювати взяли старшого і досвідченішого дядька, але те ательє довго не пропрацювало. Ще працював в першому, в нашому місті (Стрий, Львівської обл.) комп’ютерному клубі «Матриця», ще щось було… не пригадаю)

- Тебе ще піарменом називають? Питання в Твій широкий лоб: кого піариш?

- За зарплатню піарю компанію ПІТОН-виробник торгівельного обладнання та меблів, а за дружні девіденти гурт Роллікс та Тартак, ну й… себе звісно)

- Себе яким чином?

- Маю собі свій сайтик, от за посередництвом даного й намагаюсь

просувати себе як фотографа і просто гарну людину

- Яким «кадром» зазвичай починається й закінчується Твій день?

- Розпочинаю «Сотворення пари горняток кави», закінчую

«Обійми/Боротьба з подушкою».

- В чому ж подушка винна?

- Не винна. Не завжди приходиться боротись з винними як і

обійматись з не винними (перепрошую за каламбур).

- На Твоєму сайті знайшла слова: «Завше відкритий та прозорий».

От звідки в Тобі ці риси?

- Мабуть це результат всіх моїх «поневірянь» плюс досвід, всі ж люди хочуть до себе уваги та щирості… та й я вірю, що все добре, що ми даємо (будь то слова, діла чи навіть думки) мають властивість помножуватись та повертатись частково до свого автора, як і не зовсім добрі відповідники, хочеться «сіяти» ДОБРО.

- А яких якостей Тобі бракує, як відчуваєш?

- Деколи пунктуальності, стриманості, наполегливості, мабуть

багато всього. Але, якби я то все мав, питання - чи б то був я

- Ти супроводжуєш українських зірок сцени на концертах, фестах, знімальних майданчикахта інших подібних дійствах. Згадай, будь ласка, якийсь кумедний випадок, що трапився з вами?

- Кумедних випадків багато, але в своїй більшості вони залишаються на сцені, пригадую якось, коли ще Тартак мав в своєму складі скретчера (діджея Архітектора, або Віталіка), який також був кльовим шоу-меном, майже на кожен виступ в нього був «сюрприз». На фестивалі Таврійські Ігри він вийшов на сцену в платті циганки, а якось підперезався подушками, одягнув костюм на декілька розмірів більший і імітував товстуна розгодованого на фастфуді, а ще якось випробовував на міцність сцену власним носом… криваве видовище… але насправді кумедно було, коли під час божевільних піруетів та стрибків в часі пісні на ньому по швах тріснули штані J)) ще ось нещодавно на концерті в Донецьку (присвяченому першому футбольному матчу на Донбас Арені) дівчата закидали Сашка жіночою!!!! спідньою білизною, отож… кумедностей вистачає)

- І куди ви їх поділи, ці жіночі прибанбаси?

- Думали забрати до «кімнати Слави Тартаку», але зважаючи на

ситуацію з нерухомістю… віддали в «зал Слави Шахтара» )))

- Що для Тебе справді хороша світлина?

- Це ідеальне поєднання миті, настрою, світла і, звичайно, випадку…

спонтанне і не надумане… справжнє…

- А хто з художників подобається Тобі?

- Особисто мені подобається знати художника особисто, тоді мені

більше зрозуміле те, що я бачу. Є декілька художників – художниць, яких мені щастить знати. Стосовно ВЕЛИКИХ, навіть не знаю… подобається багато, але поки немає такої картини, яку б хотілось повісити в вітальні, зате є одна, яка вже висить і радує мене кожного ранку, а ще на одній є я, якось прийшлось побути натурщиком (просидів в костюмі Адама майже дві години) результат можна побачити в «шапочці» мого сайтику зліва, авторства Дідіки.

- А яка вже висить і радує, цікаво?

- Авторства тієї ж самої Дідіки, зображено людину в дуже цікавій

позі, чимось схожа на ембріон, надзвичайні кольори (свіжо зелений, насичено жовтий і чорні контури з ляпами) .

- Чому, взагалі, нас фотокартка навчає, як гадаєш?

- Мабуть бути собою, зазвичай люди позують, намагаються

показати ЩОСЬ, це добре, але коли показують ці світлини іншим… кажуть кльове фото, але ти не схожа/жий на себе… Це пауза в житті, яка можливо ще довго радуватиме її власника чи когось, кому не байдужий той, хто там. По собі знаю, що найспонтанніші фото – найкращі.

- Якщо людина панічно боїться фотооб’єктива, що Ти можеш їй

порадити?

- Панічно… тоді потрібно лікуватись, як і від будь-якої фобії ) як кажуть, фотооб’єктива боятись – фотографій не мати) Фото перестало бути просто клаптиком паперу в альбомі, тепер, коли багато хто «живе» в Інтернеті, потрібно себе показати. Та й не просто показати, а гарно, цікаво, а деколи й … пікантно. Потрібно просто спробувати отримати від процесу знімкування задоволення і користь.

- Сам любиш фотографуватись?

- Дуже, але не можу відівчитись кривлятись…

- Які зараз новинки у фотосправі? Цікавіта корисні.

- Це найважче запитання, мені два-три рази на тиждень приходить

розсилка на мейл саме про новинки в фотосправі… стежити просто

немає сенсу, якщо ти не продавець-консультант в магазині

фототехніки. Новинки стають неновинками вже за місяць після їх

анонсування. Прогрес… трясця його туди...

- Як можеш розтлумачити поняття «скромність»?

- Скромність – це те, що нас красить, але змушує заробляти менше )

- Гроші та скромність – як ці речі поєднати?

- Мабуть поєднувати не варто, нехай результат говорить за себе,

тоді не прийдеться страждати скромності.

- Твоя улюблена кольорова гама..?

- Немає кольору, який мені не подобається, в гардеробі маю речі

майже всіх кольорів… роблю висновок – люблю всі кольори, окрім відверто неприродних.

- Якби Ти знімав фільм (виступав його режисером), про що б

він був?

- Про те, що в житті можливо ВСЕ і мрії такі ж реальні, як яєшня на тарілці через 8 хвилин після того, як яйця були ще в холодильнику, достатньо лише бажання і трохи часу… словом, фільм про яєшню )

- Яке місце в Твоєму житті займає спокій?

- Це, мабуть, одне з того, чого я не прагну… або майже не прагну

поки що.

- Що таке прощення по-українськи, як вважаєш?

- Прощення, мабуть, інтернаціональне, бо в результаті все б мало

бути добре, а от непрощення вже може бути по-українськи чи по-грузинськи… не дай Боже по-мусульманськи. Я намагаюсь прощати все і всім, бо образа чи непрощення не дають а, навпаки, забирають. Простіть і прощені будете… це не мої слова

- Дай пораду? Адже прощати дуже важко.

- Насправді дуже легко, тим більше люди не прощають якихось

дрібниць, та навіть і не дрібниць, немає сенсу не вибачати. Життя надто коротке, щоб потім жалкувати про те, що й прощати нема кому.

- Чим для Тебе є краса?

- Це те, що завжди хочеться показати і побачити… завжди і у

всьому. Мабуть кожному вона своя… найбільше її бачу в дітях, в них вона не заплямована, чиста, справжня, не вдавана.

- Нещодавно українські вченим вперше в історії фізики вдалося отримати відбиток атому. А чого не можна сфотографувати?

- О, мене дуже вразила ця новина, це ж не тільки в фізиці відкриття, а й у фотографії, тепер ми маємо фото атому вуглецю, УРА! Стосовно того, що сфотографувати не можна… багато чого, Кінець Світу , електричного струму, звуку, ну й найгірше це - втраченого моменту.

- На яке питання Ти б хотів ще відпости?

- Можливо на якесь провокативне

- А що загалом тебе провокує?

- Ой! Не питай

- Дякую приємно.

- Мені приємніше )

Автор: Галина Заремба

Взяв тутечки: http://h.ua/story/228010/

Tags: ЗНАЙОМТЕСЬ!, Я